Шляхи та блудіння словацької лівиці після Бархатної революції I.

Питання, яке залишилося відкритим, — чому власне лівиця після листопада ’89 була невдалою, коли надії — політично й світоглядно — більше орієнтувалися на лівацько-гуманістичну програму.

Я вважаю, що відповідь полягає у двох перехрещеннях цієї надії. По-перше, у відкритті питання державноправового устрою. А по-друге, у рішучому зіткненні з тэтчерівсько-рейганівською економічною доктриною, яка в той час саме завоювала світ і яку ми знаємо як неолібералізм. Перше, державноправове перехрещення, було результатом нашого власного історичного руху. Друге — світового руху — першої форми глобалізації так, як вона відбувалася у просторі pax americana. Так, внутрішня й світова історія від цього не уникнути.

Історичні упередження

Період напруженої боротьби за державноправний устрій з однієї сторони та формування себе щодо Мечіара — з іншої — давав дуже малий простір для тематики соціал-демократичної політики. Більше того, три основні історичні досвіди — і не позитивні — залишалися у старшої частини населення досі живими. Передусім йшлося про чехословацький профіль першореспубліканської соціальної демократії — той відштовхував усіх, хто відчував потребу завершити словацький емансипаційний процес. У священстві й церковній ієрархії зберігався упереджений погляд на атеїстичний характер соціальної демократії. А для тих, хто прийняв більшовико-революційну риторику, соціальні демократи були зрадниками, колаборантами з правицею. Не забуваймо, що соціальна демократія була окрім однієї у всіх урядах першореспубліканського Чехословаччини.

І наостанок тут був ще й чотири, новий упереджений погляд. Для всіх, хто хотів бути якомога далі від комунізму, від колишнього режиму, соціальна демократія все ж таки залишалася лівою. А ті, хто був освіченішим або пам’ятними, їй знову не пробачили злиття з комуністами під час Повстання.

Усі згадані погляди хоча й не формували більшості суспільної думки, але були стримуючими моментами. Коли я став головою Соціал-демократичної партії Словаччини (SDSS), переді мною постало нагальне питання: Як подолати цю історичну тягар?

Як з цього вийти?

Я бачив два шляхи: один — важчий, інший — сам собою пропонувався. І обидва наче стояли у протилежності. По-перше, відновити національне закріплення і дати соціальній демократії сучасну національну програму. А по-друге, створити бачення європейського майбутнього Словаччини. Це викликало величезне напруження всередині партії, яка була обтяжена спадщиною чехословацизму і частина членства вважала будь-який національний вимір чи емансипаційні зусилля шляхом до розбиття Чехословаччини.

Я спробував подолати цю дереровську спадщину поверненням до початкових коренів соціальної демократії, представлених ще Емануелем Лехоцьким. Людиною, яка чудово поєднала національну (тоді протимадярську) програму з боротьбою за соціальні й політичні права. Просто показати, що існує прогресивна національна традиція, яку потрібно плекати, а неправдою є те, що лише Глінки, людяки мають монополію на національну програму. І що до цього сучасного національного плану належить європейство, а не чехословацизм.

Але у той період — строго розділеному на «громадян і націоналістів» — не було в Словаччині атмосфери для нової ідеї, що руйнує столітні стереотипи. Тоді це могло здаватися суто внутрішньою проблемою формуючоїся соціальної демократії. Хоча проблема, від якої — на мою думку — залежало в повній мірі, чи вдасться оживити соціальну демократію як спосіб мислення, почуття й поведінки хоча б частини словацького населення.

Самотність Валтра Комарка

Одночасно, як я вже згадав, тут іде боротьба — паралельна й нерівна — за соціально-економічний зміст нового режиму. Я вже згадував, що незабаром після листопада 1989 переважала градуалістська концепція трансформації планової економіки у ринкову з концепцією малої приватизації й деетатизації великих підприємств (їх перетворення на акціонерні товариства, власність яких належить, але не пов’язана з державним бюджетом).

Представник цієї концепції Валтр Комарек вступив у політику у дусі чеської соціальної демократії. Ми зналися і мали добрі стосунки. У виборах 1992 року він пройшов зі мною як лідер кандидатської групи Чеської соціал-демократичної партії (ČSSD) усю виборчу кампанію по Словаччині. Він був однозначним конфедералістом. Я переконав його висловитися за конфедерацію й у державному телебаченні (STV). Це я згадую тому, що він був першим чеським політиком, який допускав зміну державноправового устрою. Петр Пітхарт лише неясно висловлювався про «двійник».

Економічні ідеї Комарека я не лише знав, а й консультувався з ним. З асоціацією NEZES — Незалежні економісти Словаччини я мав з початку робочі стосунки, частина його членів була й у SDSS. Вони мали досить ясне уявлення про трансформацію економіки, хоча у питаннях природи держави й соціальної системи їхні погляди були менш опрацьовані й різноманітні.

Проте Комарек і його градуалісти, які навіть за підтримки Громадського форуму й президента Вацлава Гавела формували перші місяці післяреволюційної економічної політики, програли свою боротьбу. Переконав Вацлав Клаус зі своєю командою: з благоговінням запустив універсальну купонну приватизацію, лібералізацію цін, зарплат і валюти. Президент Гавел навіть не протестував, піддався одразу й збирав міжнародні бали й славу моральними виступами у парламентах держав: соціально-економічна реальність йому була далекою.

Соціальна демократія тоді була у Чехії й Словаччині слабкою. І наприкінці не мала й можливості опертися на якусь альтернативну ідею, яку пропонували західноєвропейські соціальні демократії. Одразу після Нежної революції я відвідав десятки соціал-демократичних конференцій, семінарів, дискусій — нас запрошували із щедрістю, тим більшою, чим менше допомоги. Я не маю на увазі фінансову допомогу, а ідеологічну, програмову альтернативу шоковій терапії, соціал-демократичну концепцію нового господарства. У соціал-демократичному кошику не було нічого, що б пропонувало суттєву альтернативу.

Клаусовий тэтчеризм як протикомуністична стратегія

Ті, хто прагнули наслідувати Захід, не бачили й не шукали альтернативу до клаусовсько-неоліберальної терапії. І так її підтримували не через її соціально-економічний зміст, а через те, що її міфомоторично сприймали як ефективну й радикальну протикомуністичну стратегію. Вони не наважувалися шукати альтернативу, бо не мали сміливості й знань — як slovenskí, так і чеські політики, інтелектуали, журналісти чи вчені. Відваги тому, що не були готові піддаватися масовій критиці внутрішньої правиці. А знань тому, що їхня зневіра у пошук альтернативи не відкрила їм простору для соціально-економічної політики, яка була випробувана у північній Європі.

Керівництво Відкритої громадськості проти насильства (VPN) і інших політичних сил, включно з «реформуючою» Страною демократичної лівиці (SDĽ), не могли розкрити за часовими заклинаннями вільного ринку, свобідного підприємництва, ефективності приватної власності тодішню ідеологію неоконсерватизму й неолібералізму. Навіть не могли протистояти міжнародному тиску США, Великої Британії чи сили так званого Вашингтонського консенсусу. Адже це був у їхніх очах Захід, до якого вони прагнули.

Зрештою, багато сильних і традиційних соціал-демократій — включно з німецькою Соціал-демократичною партією Німеччини (SPD) та британськими лейбористами — відійшли від політики соціального держави більше до ринкової гнучкості. Клаусовий (у нас — Кучеряков і Міклош) радикалізм ринку сприйняли словацькі інтелектуали без критики як ефективну протикомуністичну стратегію. Досить іронічно, у час, коли комуністи вже не мали влади.

Неолібералізм як ліки проти «комуністичної ментальності»

Так сформувався ще один міф для виправдання цієї стратегії: придушення тривалої «комуністичної ментальності» у нас. Бо ж ми жили у соціалізмі. Цей міф живий і живий досі. Усе негативне завжди є наслідком непереборних залишків «комуністичної ментальності». Що такої не існує, цілком очевидно. А зазначені «ментальні» негативи — це результат певних властивостей людей — звичних у кожному суспільстві. Властивостей, які належать до репертуару людської поведінки, але які саме новий неоліберальний режим неконтрольовано послабив.

Словачеські політичні й інтелектуальні еліти, які домінували у громадському дискурсі, не бачили й не були здатні розшифрувати зміст цієї «шокової» трансформації й пошукати альтернативи. Мартін М. Шімецька у своїх інтерв’ю констатує, що «словачський інтелектуальний простір надовго опинився у залежності від упереджень і зневаги до кожного, хто наважився зізнатися у лівих нахилах». Про слабкість словацьких інтелектуалів із «ядра VPN» говорить і їхнє сприйняття пражських концепцій: ідей приватновласницької ідеології, а також ідеї громадянства, використаної як ідеологічного інструменту для знецінення легітимного емансипаційного руху словацького народу.

Більше того, вони не лише безкритично приймали, а й створювали утопічну конструкцію Заходу, який для них тоді уявлявся — так само й сьогодні — безкритичним, супертвірним ідеалом. Це добре видно у різниці між автентичністю 60-х і імітаційністю 90-х років минулого століття: словацькі й чеські вчені й мистці 60-х шукали рішення, форми, виразність, відтворення з власних ідейних і ціннісних джерел. Саме ця автентичність і бувала пошуком тієї «третьої дороги», яку потім праві радикали з VPN і Об’єднаної демократичної ініціативи (ODÚ) зневажливо називали і зводили до політичної утопії й ілюзії соціалістів. А прийняли бездушно вигаданий ідеал Заходу, наш зразок, без елементарних знань, що саме відбувається у реальних країнах цього простору.

Без сумніву, тут була й альтернатива, і саме соціал-демократична. Але вона тоді була маргінальною, політично слабкою, тож хто б приєднався з головного й панівного потоку до побічного, маргіналізованого? Як це зробив би Олександр Дубчек, якого саме ці інтелектуали зневажали! І як це зробили багато інших, які вірили у цінності соціальної демократії.

Треба, однак, чесно сказати, що й у ширшому середньоєвропейському просторі не було сил, які б продовжили, наприклад, згаданий золотий вік 60-х років. Падіння комунізму як режиму й радянського блоку як геополітичної сутності створило натомість тиск на всі ліві сили, навіть ті, що часто були у владних структурах — як соціал-демократичні партії. Тиск, що вів їх до концепції так званого нового центру: міксу вільнотіргової доктрини й політики добробуту. (Зрештою, на мою думку, не можна стверджувати, що ця політика була невдалою, бо створила цікаву комбінацію конкурентоспроможної економіки й соціального страхування, але водночас суттєво послабила робочу силу на ринку праці. Але це вже інша дискусія).

А що ж стосується комуністів, тобто власне посткомуністів? Бо ті, хто не трансформувалися у «демократичну лівицю» і зосталися комуністами, втратили у Словаччині — на відміну від чеських сусідів — будь-яку вагому підтримку. Про це — наступного разу.

Автор — філософ і віце-президент Словацького протифашистського руху та ОЗ Reštart 21

Текст створено за підтримки Friedrich Ebert Stiftung, представництво у Словачській республіці